Чацвер, 23.11.2017, 03:45
Прывітанне, Госць
Вольга Лынша

з украінскага фальклору

Арыгінал:

Великдень

Діло було на самий великдень. Ми ото, скільки нас не було в горницях, товклися всю ніч, трохи не до світа, ‒ то прибирали, то ванни гріли, то панів купали, ‒ і так виморились, що й боже. Я після купання панів понесла білля на двір, порозвішувала його. А потім того поки позамітала, то вже стало світати. «А хто ж нам, ‒ питає мене друга горнична, теж дівка була, ‒ завтра паски посвяте?» ‒ «Хто ж? Піп», ‒ кажу. – «Та ні, таки хто?» ‒ «Я, ‒ кажу шуткуючи, ‒ посвятю». А наша пані та не любила старого отця Левонція Щетинського, хоч він і бував у нас, та ще й часто бував, а послала до Петрівки по другого, щоб той приїхав паски святити. Ну, а ми ж того нічого не знаємо, вона нам нікому про те не сказала. Якби ж вона сказала: глядіть, до нас приїде батюшка, то ми б і дождали. А то ми як управилися, я і всі дівчата, та й полягали собі спати. Я лягла в дівочій, якраз супроти кімнати пані. Як лягла я, то так зразу й заснула, ну, звісно, як наморений чоловік.

Як ось ранком приїхав батюшка. А двері у нас були такі старі, що як зачиниш, було, так треба було їх одчиняти, підкладаючи під них лома. Так батюшка ото стукав, стукав, а ми спимо й байдуже: спимо, як побиті. Як тут почула сама пані. Як вискоче з своєї кімнати та до мене. Вхопила мене сонну обома руками за коси та й тягне з-за потилиці. Аж голова у мене тріщить. А я нічого не знаю: як, що і за що. Витягла вона мене в сіни та б’є і все б’є, по морді б’є. А я спросоння тільки утираюся, а не розберу, що за мною й робиться: що утрусь, а воно мені й заліпе очі, що утрусь та й кину щось на долівку, а воно й шльопне. Коли повернулася лицем до пані, а вона як крикне: «Ишь, стерва какая!» Та й покинула мене бити. А я як дурна ходю по сінях і не найду дверей, так мене вивели з сіней дівчата. А пан як побачив, що я вся облита кров’ю, та й почав пані наговоряти: «Як тобі не гріх? Таке свято, а ти так зробила! Сьогодні й цар невольників не карає, а випускає на прогуляння, а ти що? Бог тобі за таке не простить».

Так я пролежала два місяці і тепер очима не бачу, у мене коло очей виступають якісь-то круги.

 

 

1.   Народні оповідання. Упорядкування, примітки С.В. Мишанича. – Київ: Наукова думка, 1983. С. 131.

 

 Пераклад:

 Вялікдзень

 Было гэта на Вялікдзень. Мы ўсе, колькі нас не было ў пакоях, таўкліся ўсю ноч, ледзь не да світання, ‒ то прыбіралі, то ванны грэлі, то паноў купалі, ‒ ды так замарыліся, што не давядзі Гасподзь. Я пасля купання паноў панесла развешваць бялізну на двор. А потым пакуль пазаметала, дык ужо стала світаць.

«А хто ж нам, ‒ пытаецца ў мяне другая пакаёўка, таксама дзеўка была, ‒ заўтра велікодныя пірагі асвенціць?» ‒ «Хто? Поп », ‒ кажу. ‒ «Дык не, хто?" ‒ "Я, ‒ кажу жартам, ‒ асвянчу». А наша пані надта ж не любіла старога айца Левонція Шчатынскага, хоць ён і бываў часам у нас, ды яшчэ і часта бываў, а паслала да Пятроўкі па іншага, каб той прыехаў пірагі асвянціць. Ну а мы, зразумела, гэтага нічога не ведалі, яна нам нікому пра тое не сказала. Калі б яна сказала: глядзіце, да нас прыедзе бацюшка, то мы б і дачакаліся. А то мы як управіліся, я і ўсе дзяўчаты, адразу ж леглі спаць. Я лягла ў дзявочым пакоі, якраз насупраць пакою пані. Калі легла я, адразу і заснула, зразумела, як стомлены чалавек.

Калі  раптам раніцай прыехаў бацюшка. А дзверы ў нас былі такія старыя, што калі зачыніш, бывала, адчыніць можна было толькі падклаўшы пад іх лом. Дык бацюшка вось стукаў, стукаў, а мы спім і ўсё роўна: спім, як забітыя. Як тут пачула сама пані. Як выскачыць са свайго пакою і да мяне. Схапіла мяне сонную дзвюма рукамі за валасы і цягне з-за патыліцы. Галава ў мяне трашчыць. А я нічога не ведаю: як, што і за што. Выцягнула яна мяне ў сенцы, ўсё б'е і б'е, па твары б'е. А я спрасонку толькі выціраюся, і не магу зразумець, што са мною робіцца: вытру, а яно мне зноў заляпіла вочы, вытру, а нешта раптам раз – і ўпала на падлогу. Калі павярнулася тварам да пані, а яна як крыкне: «Бач, сцерва якая!» І пакінула мяне біць. А я як дурніца хаджу па сенцах і не магу знайсці дзвярэй, так мяне вывелі з сенцаў дзяўчаты. А пан як убачыў, што я ўся аблітая крывёю, пачаў пані нагаварваць: «Як табе не сорамна? Такое вялікае свята, а ты такое зрабіла! Сёння і цар нявольнікаў не карае, а выпускае на шпацыр, а ты што? Бог табе такога не даруе ».

Так я праляжала два месяцы і цяпер нічога не бачу, а каля вачэй у мяне выступаюць нейкія кругі.

 

 

 

2.     Народні оповідання. Упорядкування, примітки С.В. Мишанича. – Київ: Наукова думка, 1983. С. 131.