Я родилась 29.03.1987 года в деревне Ганцевичи Ганцевичского района Брестской области (Беларусь). Во время обучения в школе посещала кружок народного творчества: занималась соломоплетением, вышивкой, вязанием и разными видами поделок.
В 2004 году закончила школу и в этом же году поступила на первый курс филологического факультета Белорусского государственного университета (специальность «Славянская (украинская) филология»). В 2009 году окончила университет и была направлена на кафедру теории литературы филологического факультета БГУ.
В сферу моих научных интересов входит перевод фольклорных и литературных прозаических произведений с украинского на белорусский и русский языки. Параллельно с этим занимаюсь изучением бихевиоризма (поведенческой психологии), психологии личности, конфликтологии и других разделов общей психологии. Люблю музыку, хорошее кино и общение с позитивными интересными людьми.
РОЗУМ ТА ЩАСТЯ
Ішли собі десь розум та щастя та й заспорились. Розум каже, що я сильніший, а щастя – що я. Спорили вони, спорили та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень, уже всьому й навчився.
– Оддайте, – каже, – тату, ще чомусь другому вчитись.
Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покроїти і пошити. Тоді віддав його батько вчитись часи робити. Він і того щось скоро навчився.
От раз той його хазяїн від’їжджає, а він вже на жалуванні служив, та й наказує йому, щоб він, роки той вернеться, зробив стільки там часів, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він, як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав , та такі часи утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводяться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і запер там.
Приїхав ось хазяїн – усе пороблено; він забрав ті часи та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої часи розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свої продав самому цереві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.
А ті часи, як вийшло їм двадцять п’ять років, стали і не б’ють.
Зараз послали за майстром, так ніхто ради їм не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже крізь пішла. Він як їхав, того ключика зараз найшов і знову на двадцять п’ять років пустив.
Цар і полюбив його.
– Живи, – каже, – у мене.
Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От цар раз від’їжджає та й каже йому:
– Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.
А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то і йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував й заказав туди ходити.
Ось він ходив, ходив, «дай, – думає, – зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить; він і говоре до свічі:
– Здрастуй, свіча!
– Здрастуй, майстер! – сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:
– Да, да, да.
– Та це я давно знаю, що да, да, да, а от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли ми у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з його чоловіка, кравець одежу пошив, а швець обув.
А вона за стіною:
– Да, да, да.
Як дала ото согласіє, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала согласія, а дала он комусь.
– Давай його, – кажуть, – зничтожим.
Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову йому рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.
РОЗУМ І ШЧАСЦЕ
Ішлі сабе аднойчы розум і шчасце ды нешта заспрачаліся. Розум кажа: я мацнейшы, а шчасце – я. Спрачаліся яны, спрачаліся і разыйшліся. Шчасце пайшло ў лес, а розум пайшоў і ўлез аднаму хлопчыку ў галаву. Вось аддае бацька таго хлопчыка ў шаўцы. Пабыў ён у шаўцах з тыдзень і адразу ўсяму навучыўся.
– Аддайце, – кажа, – тата, яшчэ чаму іншаму вучыцца.
Аддаў яго бацька ў краўцы, ён і там менш за тыдзень пабыў, а ўжо навучыўся і кроіць і шыць. Тады аддаў яго бацька вучыцца яшчэ і гадзіннікі рабіць (майстраваць). Ён і таму хутка навучыўся.
Вось аднойчы яго гаспадар недзе ад’язджаў, а хлопец ужо на жалаванні служыў, ды і загадаў, каб ён, пакуль гаспадар вернецца, зрабіў пэўную колькасць гадзіннікаў, а калі застанецца запас, то, калі захоча, можа і сабе зрабіць. Хлопец так завіхаўся, што хуценька ўсё парабіў, яшчэ і сабе змайстраваў, ды такі, што на дваццаць пяць гадоў толькі раз і заводзіцца. Як завёў, ключ туды ўсярэдзіну схаваў і там яго закрыў.
Прыехаў гаспадар – усё зроблена; пазбіраў ён тыя гадзіннікі і павёз некуды на кірмаш, і хлопца з сабой узяў. Гаспадар свае гадзіннікі распродаў то панам, то іншым людзям, а хлопец прадаў свой самому цару, і як толькі забраў грошы, адразу ж падаўся некуды за мяжу.
А гадзіннік той, як прайшло дваццаць пяць гадоў, спыніўся і не б’е. Зараз жа паслалі па майстра, дык ніхто ж рады яму не дасць. Сталі шукаць таго хлопца, а пра яго ўжо і слых ўсюды пайшоў. Ён калі ехаў, той ключ знайшоў і зноў гадзіннік на дваццаць пяць гадоў завёў.
Цар і палюбіў хлопца.
– Жыві, – кажа, – у мяне.
Даў яму святліцу і служку. Вось аднойчы ад’язджае цар і кажа яму:
– Усюды хадзі, а вось у тую камору не хадзі.
А там за сцяною была замуравана царэўна; цар туды яе замураваў і хацеў завочна сватаць. Хто прыедзе сватаць, той ідзе ў тую камору і размаўляе з царэўнай праз сцяну; калі яна адгукнецца, за таго ёй і ісці замуж. Колькі ўжо цароў і якога люду не прыязджала, ні да кога яна не адгукаецца. А каля тых дзвярэй такія людзі стаялі, што калі толькі хто з той каморы, яны зараз жа галаву яму адсякаюць і на кол насаджваюць. Гэта цар хлопца так шкадаваў, што загадаў яму туды хадзіць.
Вось ён хадзіў, хадзіў, «дай, – думае, – зайду». Увайшоў у тую камору, а там стол стаіць, на стале свечачка гарыць; ён і кажа свечцы:
– Добры дзень, свечка!
– Добры дзень, майстра! – сам сабе адказвае, а царэўна пачула і за сцяною:
– Да, да, да.
– Дык гэта я даўно ведаю, што да, да, да, а вось калі нас было ўтрох: адзін шавец, другі кравец, а трэці майстра, то пайшлі мы ў лес, а там стаіць пень. Майстра зрабіў з яго мужчыну, кравец адзенне пашыў, а шавец абуў.
А яна за сцяною:
– Да, да, да.
Калі згадзілася, ён і пайшоў сабе. А на дзвярах там была такая таблічка, што калі царэўна скажа хоць слова, яно зараз жа само і напішацца. Тады паны пабачылі, што яна не згаджалася з імі, а вось з кім згадзілася.
– Давай яго, – кажуць, – заб’ем.
Толькі ён да дзвярэй, а яны за яго, хочуць галаву яму адсекчы. А розум бачыць, што гора, як выскачыць з галавы – і ў лес. Знайшоў там шчасце. Тут і цар вярнуўся, разабралі справу, і стаў тады хлопец цару зяцем.
ПРО МАРУСЮ – КОЗАЦЬКУ ДОЧКУ
В одному селі жив старий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна – батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.
Ось цар затіяв війну, і почали брати некрутів. Брали людей і зовсім немолодих. Прийшла черга й до Марусиного батька; а він – старий, нездужає, а замінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:
– Тату, піду я за вас у службу.
– Що ти розказуєш, дурна? Чи можна-таки дівці служити в службі? Та ти молода, хто не схоче, той не познущається над тобою. Піду я сам: уб’ють – уб’ють, а живий буду – вернусь.
– Як-таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте: справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене боєць вийде – ніхто й не пізнає. Що я дівчина, а не козак.
Довго батько не хотів її відпускати, умовляв, а мати вже й плакала та просила її не йти на війну, – вона одно: – «піду», та й годі. Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядив у полк. А той полк зараз і пішов на війну.
Маруся шаблею так розмахувала, мов проворний козак, а як прийшлось до діла, то вона краще всіх воювала; так що і начальники її запримітили і все похваляли. А вона молода, ставна та з себе гарна, роз’їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, так голови й летять.
Два офіцерики все придивлялись до неї і засперечалися: один каже, що то дівчина, а другий:
– Чого-таки, – каже, – дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?
– Ні, коли так, каже той, – то будем битися об заклад: у мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно – чи козак, чи дівчина.
От скінчилась війна. Полки вернулись на місця, а бійців відпустили додому. Вернулась і Маруся. Батько й мати такі раді – не знають уже, де її посадовити; розпитують її про війну, вона розказує.
Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все було літом в садочку ночує) і міцно заснула. А опівночі прилетіло два голуби, підняли її разом з постіллю і понесли через море до тих офіцерів, несуть та й співають:
Жила-була в діда
Дочка Марусенька.
Бурку-ку!
Прилетіло к ній
Два голубоньки.
Бурку-ку!
Взяли її з постіллю.
Бурку-ку!
Несуть її через море
Бурку-ку!
І справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулась. Глянула – навкруг все вода, вгорі зірки й місяць сяють. Вона дивується: «Що це таке зо мною діється?» – думає. Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:
– Тоді я до свекра та до свекрухи і до чоловіка заговорб, як оцей перстень побачу..
Принесли її додому, то вже, бач, до того офіцера. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад. Товариш прийшов:
– Ну, твоя правда, – каже.
Через тиждень вони й повінчались. Маруся все мовчить – ні до кого ні слова; що звелять свекор або свекруха, – вона зробить, та все мовчки.
Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг із води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту щуку, принесла її додому, почистила, тільки стала розчиняти, а перстень – брязь! А Маруся тоді як крикне:
– Я ж, – каже, – казала, що тоді заговорю до свекра, до свекрухи і до чоловіка, як побачу оцей перстень!
Як почула свекруха її голос, – так зраділа. Зараз пішла до сина. – Іди, синку! Ось наша Маруся вже говорить.
Чоловік зрадів, біжить у хату та до Марусі:
– Голубко моя!
А вона – пурх! – і вилетіла голубкою в вікно.
Засумував тоді чоловік ще більше.
– Дістань, – каже матері, мені шапку-невидимку: піду по всьому світу шукати Марусю.
Дістала йому мати ту шапку; надів її та пішов. Прийшов у одне село, на вигоні гуляють дівчата, зайшов він у шинок і сів собі. Ніхто його не бачить, бо на ньому шапка-невидимка. Дивиться – за столом сидять жінки і між ними Маруся. Розказують ті жінки про своє життя, про чоловіків, а Маруся й каже:
– Якби оце я побачила свого чоловіка, нічого б не хотіла, пішла б скрізь за ним.
А він тоді скинув шапку та й каже:
–Ти хотіла мене бачити – я біля тебе! Здорова була!
Зраділа Маруся, і не сказати, як зраділа!
– Тепер уже, – каже, – ніщо нас не розлучить.
От вони купили собі хату в тім селі, завелись хазяйством та й живуть і хліб жують.
ПРА МАРУСЮ – КАЗАЦКУЮ ДАЧКУ
У адным сяле жыў стары казак. І была ў яго дачка Маруся. Добрая была дзяўчына на ўсю вёску, ды яшчэ і пакорлівая – бацьку з маці паважала і слухала. Сваталася да яе шмат хлопцаў, дык яна ўсім гарбуза давала.
Вось цар распачаў вайну, і пачалі браць у рэкруты. Бралі людзей і не зусім маладых. Дайшла чарга і да Марусінага бацькі; а ён – стары, нядужы, а замест яго пайсці няма каму, у старога не было сыноў. Маруся і кажа:
– Тата, пайду я за Вас на службу.
– Што ты кажаш, дурніца? Ці гэта ж можна дзяўчыне служыць у войску? Дык ты ж маладая, хто не захоча, той не будзе здзекавацца над табою. Пайду я сам: заб’юць – дык заб’юць, а жывы буду – вярнуся.
– Як гэта, тата, Вы пойдзеце? Вы нядужы: знайдзіце мне казацкае адзенне, купіце каня і тады пабачыце, які з мяне баец атрамаецца – ніхто і не даведаецца, што я дзяўчына, а не казак.
Доўга бацька не хацеў яе адпускаць, угаворваў, і маці плакала, прасіла не ісці на вайну, але яна адно: «пайду», і хопіць на гэтым. Што ж рабіць? Купіў бацька ёй каня, здабыў адзенне, шаблю і адправіў у полк. А той полк зараз жа і пайшоў на вайну.
Маруся размахвала шабляю, як спрытны казак, а як дайшло да справы, то яна лепш за ўсіх ваявала; так, што начальнікі яе заўважылі і ўсё ўсхвалялі. А яна маладая і прыгожая, раз’язджае паміж ворагаў, і куды не махне шабляй, так галава і злятае.
Два афіцэры ўсё прыглядаліся да яе і неяк заспрачаліся: адзін кажа, што гэта дзяўчына, а другі:
– Чаго гэта, – кажа, – дзяўчына сюды пойдзе? Што панясе яе ў такую ліхую гадзіну?
– Не, калі так, – кажа той, – то будзем спрачацца: у мяне ёсць такія галубы, якія ўкрадуць яе, і тады паглядзім, хто яна – ці казак, ці дзяўчына.
Вось і скончылася вайна. Палкі вярнуліся на месца, а байцоў адпусцілі дамоў. Вярнулася і Маруся. Бацька і маці такія шчаслівыя – не ведаюць нават, дзе яе пасадзіць; распытваюць у яе пра вайну, яна расказвае.
Аднойчы ўвечары Маруся лягла спаць у садочку (яна ўлетку часам у садочку начавала) і моцна заснула. Апоўначы прыляцелі два галубы, паднялі яе разам з прасцінамі і паняслі праз мора да тых афіцэраў, нясуць і спяваюць:
Жыла-была ў дзета
Дачка Марусечка.
Бурку-ку!
Прыляцелі да яе
Два галубкі.
Бурку-ку!
Узялі яе з прасцінамі.
Бурку-ку!
Нясуць яе праз мора
Бурку-ку!
І сапраўды нясуць яе праз мора, а яна спіць, нічога не чуе і не ведае. Калі ўжо занеслі на сярэдзіну мора, яна прачнулася. Глянула – вакол усюды вада, у небе зоркі і месяц ззяюць. Яна здзівілася: «Што гэта са мною робіцца?» – думае. Спытала ў голубаў, тыя ёй усё і расказалі. Тады яна скінула з рукі пярсцёнак, кінула ў мора і кажа сама сабе:
– Тады я да свёкра, да свякрухі і да мужа загавару, калі гэты пярсцёнак пабачу…
Прынеслі яе дадому да аднаго афіцэра. Ён зараз жа паслаў па свайго таварыша, які спрачаўся з ім. Таварыш прыйшоў і здзівіўся:
– Ну, твая праўда, – кажа.
Праз тыдзень яны і павянчаліся. Маруся ўсё маўчыць – ні да кога ні слова; што загадаюць свёкар або свякруха – яна зробіць, але ўсё моўчкі.
Аднойчы пайшла Маруся прасці: глядзіць, а кот выцягнуў з вады вялізную шчуку. Яна адабрала тую шчуку, прынесла яе дадому, пачысціла, толькі стала разбіраць, а пярсцёнак – як бразне! А Маруся тады як крыкне:
– Я ж, – кажа, – казала, што тады загавару да свёкра, да свякрухі і да мужа, калі ўбачу гэты пярсцёнак!
Як пачула свякруха яе голас, – аж узрадавалася. Зараз жа пайшла да сына.
– Ідзі, сынок,! Вось наша Маруся ўжо гаворыць.
Муж узрадаваўся, бяжыць у хату і да Марусі:
– Галубка мая!
А яна – пурх! – і выляцела галубкаю ў вакно.
Засумаваў тады муж яшчэ больш.
– Знайдзі, – кажа да маці, – мне шапку-невідзімку: пайду па ўсім свеце шукаць Марусю.
Знайшла яму маці тую шапку; надзеў ён яе і пайшоў. Прыйшоў у адну вёску, на выгане гуляюць дзяўчаты. Зайшоў ён у шынокі сядзіць. Ніхто яго не бачыць, бо на ім шапку-невідзімку. Глядзіць – за сталом сядзяць жанчыны і сярод іх Маруся. Расказваюць яны пра сваё жыццё, пра мужоў, а Маруся і кажа:
Калі б я ўбачыла свайго мужа, нічога б не хацела, пайшла б усюды за ім.
А ён тады скінуй шапку і кажа:
– Ты хацела мяне ўбачыць – я каля цябе! Добры дзень!
Узрадавалася Маруся, ды так, што не высказаць!
– Цяпер ужо, – кажа, – нішто нас не разлучыць.
Вось яны купілі сабе хату ў той вёсцы, развялі гаспадарку, жывуць і хлеб жують.