Успаміны Веры Герасімаўны Філосаф (1911 г. н.),

запісаныя на дыялекце в. Старышова Камянецкага раёна Брэсцкай вобласці
яе ўнучкай Верай Мікалаеўнай Філосаф,
выкладчыцай ДУА «Рэчыцкі дзіцячы сад - сярэдняя школа»

Мні було мусыт годув зо тры, як царскі прыказ прыйшов, коб мы ійхалі в Росею. Сказалі, шчо тутэка немец наступае, вуйна страшна будэ і нас могут пузабываты всіх. Тое було літом, як раз в жныво, муй батько і маты всё жыто жжалі і ду клюні пухавалі, бо вызті ныяк ны выпадало. А маты муя, Галена, шчэ кулько звалькув пулутна у сундук схавала, а тож праця якая вылізна була, кулько нучэй ны дуспала маты, всё прала і ткала – а трэба дубро пукінуты. Сундук той в гуроды закупалі, думалі, як вэрнымося, то забэрэмо. Батько муй, Гарасым, запруг пару конэй, у нас добрэ, двое коны було, і пуійхалі мы всі радком. Тако гляныш – там мыкулаювці ійдут, там былювці, а тутэка і мы, старышувці. На нашуму вузовы ійхалі я, брат муй Коля, старішы трохі уд мынэ, батько муй Гарасым, маты Галена і матырна маты, муя баба, Ганна. Тяжко було: баба зусім хвора була, худыты ны мугла, скручана так і ліжала. Булі люды вэльмэ бідны, куторы коны ны мілі, то іх свуякі пудвозылі чы так хто добрый трапыцце. Ійхалі хутко, дэ звэрнымо з дурогі, коб дэ шчо зварыты, як офіцэрня вжэ скачэ, крычыт: «Быстрее освобождайте путь, здесь войска ідті должны». Так мы і ны дуварымо, знов на вуз і далій ійдымо. Як ду Чэрыкува дуійхалі, там баба муя і умырла. Маты казала, шчо хаваты пукойну будэ з батюшкую, як чулувіка, а то так було, шчо хто вмырав, то просто кулу дурогі закопувалі, навыть крыжа муглі ны пуставыты. А мую бабу хурушэ пухавалі, на могліцях, з батюшкую. Як ду Смуленску дуійхалі, так коны нашы забралі, офіцэрня якіісь грошы дала, але я ны знаю, малая була, грошы батько трымав.

Так і прыійхалі ду Росеі. Прыійхалі в Орловску губернію, сыло Фёдурувка, кулу Ельца ныдалеко. Вжэ Руздво находыло, бычытэ, як довго ійхалі – з жныва ду Руздва. Пусырэдь сыла высадылі нас з фурманок (уд поезда мы на фурманках ійхалі) – а там старуста в сылі вжэ бігае, кажэ людём, коб бежынцув бралі. А нас довго ныхто браты ны хутів, бо двое малых дытэй – буяліся. Тулько шкудувалі, казалі: «Беженка несчастная, двое ребятішек, а девчонка-то совсем маленькая». То пру мынэ так казалі, я в матыра з кужуха выглядала, росейскі мурузы то ны нашы, мэрзлі там мы добрынько. После взяв нас удён чулувік, у юго дві нывісткі було: удна добра, уд мэньшуго сына, друга – злая, сварылася на нас. Пу правды казаты, рускі люды добры, ліпшы навыть уд нашых. Пумагалі, шкудувалі – хто крупы прынысэ, хто – хліба, пыруга кавалок. Бугудякуваты, ныхто ны вмэр з нашых гулодную смэртю. Русійскі – бугумульны люды, свята справлялі, як і нашы: Паску, Руздво, святых всякіх зналі. Нас вуны хухламы звалі, а мы ійх – кацапы. Муй брат з ластувыннём (веснушками) був, то юго тыі хлопці беженцом канапатым звалі. Бувалучка, шчо вун ду ійх і бытыся ліз, часто з сынякамы прыходыв.Маты юго ганыла: «Ны лізь ду кацапув, вуны тут гуспударі, пругонят нас». Пэршу зыму маты муя з другімы бабамы пубыратыся худыла. Юй бульш давалі – вуна вміла добрэ пу-русійску гувурыты, іі бульш і любылі. А мыкулаювські бабы тулько пу-нашуму, іх «хохлушкамі» і звалі. Вуны в кужухах і андараках булі удягнуты, а муя маты в пальтовы.

У гэтых Мэлакіных і быда зрубылася. Наша маты справна людына була, гувурліва, часто ду нывысток Мэлакіных заходыла, там шчэ бабы збыраліся, але русійскі, ны бежынкі. А тутыка в старого Мылакіна сундучок з грушыма прупав. Быда на нашу матэра упала: бежэнка, чужая, значыт мугла вкрасты. А закон був такій- як чыя жунка вкрадэ шчо, то обчэство рышае, коб ны ійі, а чулувіка, мужыка ійі русстрылялі. Выходыло, шчо нашуго батька пувыдны булі русстрыляты. Засмутів вун: як жэ жунку ныграмутну пукінуты на чужуй зымлі, то шчэ й з двума дытьмыма. Але ж дуказаты правду ныяк ны выходыт. Ажно жыв у кунці гуліці удён хлопыць, сам, сірута Іван. І вун пудказав нашуму батькувы , коб наша вся рудына і Мылакіны мулітву пучыталі і коб после туго з города чулувіка з рузумную субакую выклікалі. Муй батько так і зрубыв: уднуго вычура всі муліліся, а после чулувік з субакую прыійхав – чы-то пуліцыянт, чы жандарм якій. Всі мы сілі вкруг- і мы, і Мылакіны. А субака вувчак і чулувік з пугонамы зулутымы ходят. Чулувік субацці прыгуворвуе: «Смотрі, не ошібісь, судьба человека решается». Удён раз субака пруйшов, другій, а на трэтій як кіныцце на внуку дідуву: лапська вылізны наставыв юй на плечы і загавчав. Пунялі всі, шчо то тая дівчына грошы вкрала. А после вуна і прызналася, шчо вжэ пурусна уд уднуго хлопця, вун і пудгувурыв ійі вкрасты – нарычка (навет) на бежынцув впадэ. Але пан Буг і добры люды ны далі, коб мы ны за шчо сіротамы сталі. А тая дівчына после вмэрла уд страшныі хвуробы – жывая гныты стала.

Мы з Колюю в школу худылі там. Вун штыры рокі, а я – два. Але я вэльмэ добрэ учылася, всё, шчо вун учыв, я запомніла. Так выйшло, шчо і в мэнэ штыры класы е. После царя скінулі, якійіся генералы сталі худыты: Денікін, Колчак. После Советы прыйшлі , совхоз зрубылі. Батько, маты і Коля на руботу туды худылі, ім за тое хліб давалі. А мні кажный уд свуго кавалка давав. Мні стыдно було, і я на руботу пушла ду садовніка Тіт Семёныча. Там у мэнэ і подружка найшлася – Надька. Мы яблука і грушы зрывалі, хвостікамы дугуры клалі в ящыкі. Літом пумыдоы убрывалі. Так я на хліб сама стала зарубляты. После сказалі, коб мы дудому ійхалі. Батько хутів в Росеі устатыся, а маты дудому рвалася. Тіт Семеныч хутів, коб Коля там остався, на машыніста учывся. Але после рышылі ны рузбыватыся, всі пуйіхалі. Прыйіхалі – а тут хата наша згуріла, жыты ныма дэ. А шчэ пулякі прават – я вэльмэ учытыся хутіла, але пу-польску «пшэкаты» ны пушла. Жылі мы в клюні, грошы на хату збыралі. Чэрэз мнуго літ пубудувалі якуюсь халупу, а ны хату. А тут пожар унучі, можэ хто і пудпал зрубыв. Мы з Колюю выскучылі, батько іконы выносыв, удну, Святого Мыкулая, шчо в Росеі нас выратувала. А маты кутыня (котенка) з-пуд пічкі вытягала – ныможна, коб жывое створэнне гінуло. А тым часом хата і всё в юй і згуріло. Сталі мы на гуліці: я, Коля, батько іконы трымае і маты радая. шчо кутыня вынысла. А всё далій ны так важно.

Рычыцкі байкі – правда
А то лось!

Було тое, як я пэршый год на Рэчыцю ду школы пуійхала рубыты. Выйшла я удён раз зу школы і іду ду установкі, коб дудому, ду Камынця ійхаты. Ажно в курчах шчось вылыке стогнэ, крычыт і вурочаійцце. Я думала, шчо Рычыця – край лісный, хто юго знае, шчо там такое. Пудыйшла тыхіько бліжый і дывлюся. А тутэка ійдэ з садіка нянька, я кажу, шчо в курчах хтось стогнэ. Можэ, чулувікувы якому кепьско, хворый. А тут шчэ і ровэр кулу дурогі ліжіт. Я і кажу ля тэі нянькі:

– Там, может, человеку плохо, скорую вызвать надо…

Нянька так дывно на мынэ пудывылася і кажэ:

– Не пережівайте, Вера Ніколаевна, это Лось пьяный там валяется, проспітся і поедет.

Вэльмэ я здывувалася: дывное сыло – пьяныі лосі в курчах пусырэд сыла, дай шчэ з ровыром.

Я кажу:

– Не лось там, человек, надо ему помочь.

А нянька знов за свуе:

– Так ведь говорю Вам, Лось там, за нім жена еще моет прійті.

Так я пуняла, шчо Лось – то ны звір, а фамілія чулувіка з сусіднюго сыла. Напывся дядько і в курчах ліжыт – ото такій лось.

Доктор

Прыійхала я в Рычыцьку школу з Камэнця. Сінтябр начався, лінейка в школе. Діректорша наша, Адольфувна, рышыла пырыд школую мыны прыдставыты, коб діты зналі, хто я і шчо рубыты в школе буду. А я туды тулько Академію Наук у Мінскувы кончыла, дысертацыю пысала. І Адольфувна на лінейцы кажэ, шчо ду вас нова учітельныця прыійхала, по-руску будэ вас учыты, вуна (як бы то я) рузумна вэльмэ, руботу пышэ, хутко доктром наук будэ (пу правді, я кандідацку пысала, але діректурша пупутала). Ну то ныць строашнуго.

Ажно прыхожу я на урок, удразочку мні дысятый класс трапывся. Сыдят там хлопці, а удён, Вітёк, за руку трымаіцце.

Як пубачыв мынэ, аж засміявся.

– Полечіте меня, Вера Ніколаевна!

А я юму прысвядую (Доказываю правду), шчо я ны доктор, лічыты ны вмію.

Вітёк засмутів. Вун жэ думав, шчо я тая дукторка, шчо людэй лічыт. Ны знав вун, сільскій хлопыць, шчо доктром шчэ якіх людэй называют.

Пугуворкі і частушкі з сундука старышувук
(уроженок деревни Старешово)

Памяті дорогіх мне
бабушкі, Філософ Веры Герасімовны, і
мамы, Філософ Антоніны Ільінічны

Удна як вурона на галондзы (Об одиноком человеке).
Ны лізь туды, жабо, дэ коны куют – куротку лапу маійш, і тую удутнут (оторвут).
Трэба, як свынні набэдрыкі (что-либо кому-то явно не подходит).
Справна баба – пуймэ (поймает) зайця.
Удён в удён (одинаковые, обычно с положительной характеристикой).
Як маём змаювало (кто-то или что-то исчезло).
Уліз в субаччу шкуру (стал предателем).
Субакам сіно косыт (мужчина ушел из семьи).
Ны тое соныйко, шчо в укні, за укном шчэ бульш (совет парню не смотреть только на одну девушку).

Молодежная шутка тех лет

Парні девушкам:
– Пёсу дому, монкі (мукі) тшэба.
Девушкі:
– У нас субакі ныма і мукі ны трэба.

Частушка

Танцювала рыба з раком,
А пытрушка з пастырнаком,
А цыбуля з бураком,
А дівчына з дураком.

Перевод на диалект д. Дымники Каменецкого района отрывка из повести А. И. Куприна «Олеся»
выполнен учащейся 6 класса ГУО «Речицкий детский сад – средняя школа» Яцук Светланой Сергеевной (руководитель – преподаватель русского языка и литературы Философ Вера Николаевна)

Мій слуга, кухар і дружа на полёванне, егер Ярмола вшел в покой, сгінувшісь под берэменём дров, скінул іх ён со звуком на подлогу і подыхаў на замерзлыі пальці.

– У, які вятрыска, паныч, на дворэ, – сказаў він, сіў на корточкі пэрэд заслонкой. – Трэба хорошэ грубку протопыты. Дайтэ запалкі, паныч.

– Значыт заўтра на труса не пайдём, а? Як ты думаіш, Ярмола?

– Не… не можна… Чуітэ, якая завіруха. Трус зараз ляжыць і не мур-мур... Заўтра не ўбачыце следа.

Судьба закінула мынэ на цілых шість місяців ў глухую вёску Валынскай губерніі, на акраіну Палэсья, і паляванне тут было адным мойім занятком і вудовольствіем. Прызнаюся, в той час, как мні прідлагалі іхаты в вёску, я ны думав, шчо будэ скучно. Я пойіхав дажы с радостью. «Полесье, глуш, лоно прыроды, простыі порядкі пэршобытныі натуры, – думав я, сэдячы в вагоне, – совсем нызнакомый мні народ, з страннымі обычаямі, особенно з мовою…і ужэ, наверно, якое множество поэтіческіх легенд і пріданій». А я в тое время (рассказываты, так всё рассказываты) ужэ успіў тыснуты в однуй малэнькой газетцы рассказ з двума убыйствамі і одным самоубыйством і знаў тэрэтычэскі, шо для пісатэлей полезно наблюдаты порядкі.

Но іль перебродскіе крістьяны якой-то особенностью, упірной несообшчітельностью, іль я не ўміў взятыся за діло, – отношэнья моі з німі огранічіваліся тілько тым, шо, ўбачыўшы мэнэ, вуны шчэ здалі снымалі шапкі, а поравнявшісь са мной, угрюмо казалі: «Гай буг», шо обозначало: «Помогай біг». Калі ж я хотів з німі поговорыты, то вуны глядылі на мэнэ с удэвленнем, ны хотылі понімать самыі простые вопросы і всё порываліся цэловаты мні рукі – старый обычай, оставшіся от полякув.

Помощь в переводе оказала Анастасия Николаевна Яцук (1933 г. р.), коренная жительница д. Дымники.